(1432 р.), Кременець (1438 р.), Житомир (1444 р.), Київ (1494 р.). В українських містах Магдебурзьке право було обмеженим для українських купців і міщан.

Щодо розвитку торгівлі, вчені-дослідники приходять до висновку, що на українських землях зовнішня торгівля розвивалася більш жваво, ніж внутрішня. Другою особливістю було те, що у зовнішній торгівлі, як і у внутрішній періоди злету (підвищення активності торгівлі) чергуються із періодами падіння (спадом активності). До речі, для Київської Русі було характерним здійснення зарубіжної торгівлі з великою кількістю держав і територій. За свідченням письмових пам'яток, торговельні шляхи з Києва простиралися із Заходу на Схід, і з Півночі на Південь ("Великий шлях із варяг в греки"[1]).

Київські князі підтримували зв'язки з Візантією, Арабським Сходом, Чорноморськими, Азовськими ринками і мали вихід на китайський ринок.

Для Київської Русі була характерна договірна торгівля, значне місце посідав звичайний обмін "товар на товар". Київські князі допускали работоргівлю (продаж в раби холопів [голів родини чи молодих], які не здатні були сплатити мито, податок і т.д.).

Досить багатою для тих часів була предметна структура торгівлі. Зовнішня торгівля супроводжувалася завоюванням ринків збуту і утвердження позицій князів на цих ринках силою війська.

В період занепаду торгівлі в другій половині 12 – 13 столітті змінюється періодом піднесення в 14 столітті Досить активно зовнішня торгівля ведеться в цей період Галицько-Волинською державою, яка користувалася своїм досить вигідним географічним положенням. Вона підтримувала зв'язки з Візантією, Польщею, Генуєю.

Друга половина 14 – 15 століття пов'язане з розширенням внутрішньої торгівлі на українських землях. Саме в цей період набирають поширення "торжки"[2].

Ярмарки носили такий же характер як і в Західній Європі (Париж). Ярмарковими вважалися Львів, Київ, Перемишль, Луцьк, Ярославль та інші.

Торгівля і ремесло регламентуються правилами, що захищали інтереси торговців і зміцнювали позиції держави. Держава прагнула до контролю над зовнішньою торгівлею, але цей контроль не носив такого монопольного характеру, як у Західній Європі. Так в містах дозволялося торгувати тільки місцевим купцям в установлених місцях і навіть в установлений час.

У 1756 році Львову надається складове право. Це право зобов'язувало купця, що займається транзитною торгівлею, зупинитися на 14 днів у Львові і проводити торгівлю своїми товарами, і лише після цього рухатись далі.